День був чистий, наче в казці зачарований світ. Звісно, навіщо    йому сумувати, його гріє тепле сонце, його ніжність - це літо. А я,    лиш я, на цілий світ. Я і парк, самотня алея, дерев’яні, зарослі   мохом, лави, широколисті дерева, квіти, і чого б я сумувала, адже    навколо так прекрасно...Присяду, бо стомилась, погляну в небо,   прижмурюсь, воно таке ясне. Хмарки, уявляю собі фігури казко-    вих смішних звіряток. Усміхаюсь. Птахи кудись поспішають, так,    вони заклопотані. А мені чомусь так легко , чому моє серце б’ється     так спокійно, а тому, що втратило воно свої крила, нема йому біль-    ше куди летіти, навіщо, мені і тут добре.
        Зустріч, єдина зустріч , ах, якою вона була! Тут, у парку, моє серце     билося так, що можна було почути його в тиші вечора. Губи обпікав          поцілунок, а в думках гуляв лиш вітер, не хотілось думати , що це   сон. Я кохала, я вмирала у його обіймах..., в мені лишалася лише      надія, що час зупиниться. Проте він минув швидко, і забрав з собоювсе, навіть правду, цю ніч, єдину і неповторну...Наступний вечір іпарк уже слухав інші балади і стукіт не мого серця.
        Мені не хотілося жити, здавалося, що життя - це він, єдиний він.   Пустотою дзвеніла душа, сльози і гіркий присмак чогось нестерпно-  го , біль. Але , час минув і все здається не таким трагічним, не таким     безбарвним, а навіть кращим без нього... 
    Ах, ці думки зведуть мене з розуму, досить! Час минає, а ще так багато треба встигнути зробити, стільки всього пізнати, помилка - зациклюватись на минулому.       І ось, алея залишилась позаду, той парк, який завжди береже у кроні своїх дерев стукіт закоханих сердець, розбитих і вічних...   
                            „Не то біль, що не минає...”